Професійний портрет

    Дорога на роботу. Така звична: від маршрутки до порогу класу серед осіннього пожовклого листя, однак, не сьогодні. У голові вирій думок: нові ідеї з впровадження інноваційних методів навчання, застосування педагогічних технологій особистісного розвитку дитини, конспекти вже написаних і ще не написаних уроків… - і все це перебиває одна - єдина думка. Знову власна дитина дорікнула з того самого приводу, що й останні роки: «Для тебе, мамо, діти в школі важливіші, ніж я. Ти з ними проводиш вдвоє більше часу. І коли це скінчиться?»

  Коли? Мабуть, ніколи. Бо кожен, хто обрав професію вчителя, свідомо пішов на ризик особистому життю, вирішив раз і назавжди присвятити своє життя вихованню нового покоління. І справді важко зробити вибір на чиюсь користь: своя дитина така ж рідна, як і учнівські діти. І методологія роботи з дітьми в школі плавно перетікає в методологію поведінки в сім”ї. Скажете «абсурд?» Якби ж  то, коли цей абсурд триває понад 15 років, то це вже норма життя.

 Ось лунає дзвінок, і починається новий робочий день, новий день творення. І відчуваєш справжнє задоволення, входячи до класу, де на тебе чекає близько 28 замріяних пар оченят, таких допитливих і розумних; коли вкладаєш в їхні голівки маківки того знання, без якого не обійтися нікому, цінність якого усвідомлюється ними лише після закінчення школи у вирію дорослого життя. А поки ти владен виліплювати справжніх особистостей з умінням майстра і на власний розсуд. Головне – відчути потяг у своїй душі до цього, а потім – відкрити потенціал кожної дитини. Цей шлях не такий простий, як здається на перший погляд. Іноді він триває роки, інколи все життя.

    А що ж я? А як же я?Навіщо я у цьому світі? - часто задумуюсь над цими питаннями. І відповідь однозначна: для краси і любові. Адже народилася я в той час, коли кожен із нас живе у таємничо – цікавому світі, очікуючи чогось прекрасного і неймовірного: дівчатка ворожать на свою долю, хлопчики намагаються відкусити найласоміший шматочок калити, а Святий Миколай готує всім подарунки – сюрпризи, саме цієї чудової пори 12. 12 о 12 годині з’явилася на світ і Я під яскравою зірочкою, на якій веселково переливалась цифра 12. Мабуть, тому й назвали мене зоряним іменем – Аліна. Ось так і лине моє життя під цим магічним числом 12, шатово вінчає мою долю, кличе, манить мене за собою. І я іду, біжу, лечу…

   Коли мені було 12 місяців, а це рівно рік з Дня народження, зробила я свої перші кроки. У 12 років у душі зарожевіла мрія стати вчителем.

  Коли пішла навчатись до Кіровоградського державного університету, то одразу ж стала студенткою 12 групи. Здобула освіту, 3 роки і 12 днів працювала в Голованівській школі, згодом доля привела до м. Первомайська, в якому прямувала моя стежина саме до 12-ої школи, де я з великим задоволенням люблю виводити дітям в щоденнику красиву 12-тку.

  Одружена, маю двох чудових дітей: красуню донечку та бешкетника синочка. Своїх рідних, близьких, друзів у святкові дні пригощаю 12-ма традиційними і новітніми стравами. Сама ж намагаюся бути щасливою усі 12 місяців у році.

Сутеніє… Треба поспішати додому. Виходжу зі школи, але ще не встигла багато чого зробити. Ще треба… Знову, мабуть, дорікне донька. Але я не можу інакше! Всі вони – мої діти. І я люблю їх усіх. Хочу, щоб вони знали, вміли. Хочу, щоб мої учні не просто плавали в житейському морі, а знайшли ту дощечку, на якій їх принесе до берега. Адже людина народжена для того, щоб широко розправити крила і високо летіти над землею. Я впевнена, що в моїх учнів обов’язково виростуть такі крила.

Ми живемо разом, ми вчимося разом, ми діємо разом і перемагаємо разом. Ми щасливі в нашому колективі і продовжуємо пошуки нового в світі і в собі. І хто сказав, що ми не зможемо змінити світ?